УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ НАГОРОДЖЕНО ОРДЕНАМИ ПОСМЕРТНО ТРЬОХ ЗАХИСНИКІВ З ІЗМАЇЛЬСЬКОГО РАЙОНУ

Сьогодні, 19 січня, начальник Ізмаїльської районної державної (військової) адміністрації Родіон Абашев передав родичам загиблих захисників України три ордени «За мужність ІІІ степеня».

Указом президента України від 24 серпня 2023 року № 514 орденом «За мужність ІІІ ступеня» нагороджено (посмертно) старшого солдата, 21-річного мешканця села Ларжанка Ніколаєва Данила Вікторовича. Навідник аеромобільного відділення, старший солдат Данило героїчно загинув 29 травня минулого року, виконуючи бойові завдання на Донеччині.

Почесну нагороду вручено матері загиблого Героя Олесі Анатоліївні Ніколаєвій.

Указом президента України від 24 серпня 2023 року № 514 орденом «За мужність ІІІ ступеня» посмертно нагороджено солдата Міхова Григорія Михайловича, сорокарічного мешканця Ізмаїла, уродженця села Голиця Василівської громади Болградського району, який шостого травня 2023 року героїчно загинув на Донеччині, боронячи Україну від навали московитів.

Григорій народився в селі Голиця 17 травня 1982 року. Після закінчення школи в Ізмаїлі в одному з професійно-технічних училищ опанував робочу спеціальність – тесляр. Але майже все довоєнне життя чоловіка було пов’язане з будівельною сферою, бо мав до цього хист та золоті руки, що могли виконати будь-яку роботу.

Близькі захисника України згадують: Григорій був людиною, сповненою позитиву та доброти, щирості та відваги, душею кампанії. У будь-яку годину дня і ночі він готовий був прийти на допомогу кожному, хто її потребував. Через свою спеціалізацію та відкритість чоловік мав чимало друзів, які його просто обожнювали.

Незважаючи на будівельний хист, ізмаїлець мав музикальні здібності — неперевершено грав на гітарі та співав. Та це й не дивно, бо ж голову родини оточували чуйні та прекрасні жінки: дружина Наталя та дві донечки — дев’ятнадцятирічна Анастасія та п’ятнадцятирічна Дар’я. Окрім того, Григорій полюбляв у вільний час також рибалити.

До лав Збройних Сил України Григорій Міхов став на початку лютого минулого року, пройшовши відповідну бойову підготовку. Розумів: треба захищати свою Вітчизну, своє місто, свою родину. Під час виконання бойових завдань виявляв стійкість та мужність, був хорошим товаришем та надійною опорою для побратимів. Солдат відстоював суверенітет та незалежність України на одному з найгарячіших напрямків фронту — Донецькому. Там, на жаль, 6 травня зупинилося велике, сповнене любові серце Героя.

Почесний орден передано дружині Героя Міховій Наталії Борисівні та матері воїна Міховій Марії Дмитрівні.

Указом президента України від 24 серпня 2023 року № 514 орденом «За мужність ІІІ ступеня» нагороджено посмертно солдата Сиваченка Віталія Володимировича.

Сьомого квітня 2023 року на пекельній Донеччині обірвалося життя 49-річного солдата, десантника, мешканця Саф’ян Ізмаїльського району Віталія Сиваченка. Боєць разом із своїми побратимами потрапив під ворожий артилерійський обстріл поблизу міста Мар’їнка, отримавши несумісні з життям поранення.

Віталій Володимирович народився 21 жовтня 1973 року в селі Щербані Вознесенського району Миколаївської області. На Миколаївщині отримав атестат про закінчення середньої освіти. Через важке дитинство Віталій не зміг отримати подальшу освіту, тому присвятив себе сфері будівництва. Майже до 2013 року проживав та працював у Новій Каховці на Херсонщині. Того року чоловік приїхав навідати кума в Ізмаїлі, де зустрів свою другу половину – пані Наталію, уродженку міста.

Жінка згадує, що офіційна реєстрація їхнього шлюбу відбулася в 2014 році. Однак Віталій після одруження взяв прізвище дружини, оскільки його пращури багато років жили під чужим молдавським прізвищем – Пуршел. Бо, як каже пані Наталія, в її чоловіка є єврейське коріння. Ще під час Другої світової війни його дід разом із рідними тікав від фашистів та опинився в Молдові. Там, аби приховати свою етнічну приналежність, вся родина взяла молдовське прізвище. Вже батько Віталія Володимир порадив синові під час реєстрації шлюбу перейти на прізвище своєї дружини, бо вважав чужорідне для їхнього роду «назвище» причиною всіх негараздів.

Одразу ж після весілля молодята переїхали з міста жити до Саф’ян. Тут у подружжя з’явилися на світ діточки – донечка Віра та синочок Володимир, які наразі навчаються в Українському ліцеї з поглибленим вивченням іноземних мов імені Т.Г. Шевченка, що знаходиться в Ізмаїлі. Дітям дев’ять та сім років відповідно.

У Віталія була своя бригада, яка займалася демонтажем та ремонтом квартир, а також перевезенням меблів. Багато друзів та знайомих чоловіка називали його найдобрішою людиною на світі з прекрасним почуттям гумору, наставником для молодого покоління як в мирний час, так і на фронті.

Із початком повномасштабної війни в Україні чоловік добровольцем пішов до військкомату, але до лав Збройних Сил не взяли через певну необачність. Під час карантинних обмежень через спалах коронавірусу Віталій загубив паспорт дорогою на чергове замовлення по роботі. Із ксерокопією документів на військову службу брати його відмовилися. А в перші місяці війни було важко відновити втрачений документ. Вже отримавши нові документи, чоловік не полишав спроби «штурмувати» військкомат, аби потрапити на передову. Нарешті після цьогорічного Різдва Віталія взяли на навчання до Хмельниччини.

Після завершення підготовки чоловікові пропонували більш легкі посади з огляду на його майже п’ятдесятирічний вік. Віталія це ображало, бо «пройшов на передову нищити ворога, а не працювати теслярем в інженерних військах».

Проте вже минулоріч 8 березня, напередодні дня народження донечки Віри та десятиріччя з моменту знайомства подружжя, Віталій шокував рідних тим, що після навчання відправляється на «нульові» позиції в Донецьку область. Наталя згадує, що навіть в умовах постійних ворожих обстрілів військовий тримав постійний зв’язок зі своєю родиною. Перед кожним бойовим завданням він просив близьких та друзів щиро молитися, бо був глибоко віруючою людиною.

Шостого квітня 2023 року, перед черговим від’їздом на бойове завдання, Віталій вийшов на відеозв’язок із дружиною. Наталя добре запам’ятала останню «мовчазну» розмову з воїном, бо ж це було спілкування без слів, обмін поглядами, наче несвідомий намір закарбувати в серці риси коханого обличчя навічно.

На жаль, 7 квітня російський агресор забрав не лише життя Віталія, а також його мрії та майбутнє… Те майбуття, заради якого чоловік тяжко працював багато років – дати освіту, путівку в життя своїм дітям, яких любив понад життя.

Син Віталія ще декілька років тому, на той момент трирічний Володя, заявив про свій намір стати військовим. Подружжя навіть почало придивлятися до профільних вищих закладів освіти Одеси. Пішовши згодом на фронт, Віталій хотів стати прикладом наслідування для сина та гордістю для дітей.

Нагороду отримала дружина Героя Сиваченко Наталія Іванівна.

Сучасний героїзм українських воїнів у боях  російськими окупантами – це символ мужності та гідності, честі та відваги. Пам’ять про таких воїнів буде збережена та зміцнена на багато поколінь вперед.