СКЕПТИКИ В ЄС КАЖУТЬ, МИ ВІДПОВІДАЄМО
Вже 23-24 червня на засіданні Європейської Ради буде вирішуватись, чи надавати Україні статус кандидиата на членство в ЄС. У європейських столицях є низка застережень щодо цього кроку. Центр «Нова Європа» підготував контраргументи на основні застереження європейців щодо статусу кандидата України в ЄС.
PDF-файл документа українською – за посиланням, англійською – за посиланням.
№1 Скептики в ЄС кажуть: «ЄС має спершу реформуватися сам. Не можна розширювати список на розширення, поки не завершена реформа Європейського Союзу».
Українці відповідають: «Давайте реформуватись одночасно. Кандидатський статус для України жодним чином не заважатиме ЄС проводити внутрішню реформу».
Україна не стане членом ЄС та не матиме свого голосу у структурах Союзу вже завтра. Кандидатство – це лише початок шляху до членства. Тож надання Україні статусу кандидата не впливатиме на процедуру ухвалення рішень в ЄС та не заважатиме внутрішній реформі Союзу.
Розуміючи виклики, які сьогодні існують в ЄС, Україна готова до пофазової (поетапної) інтеграції в ЄС після отримання статусу кандидата, розбиваючи процес приєднання на кілька етапів – статус кандидата, відкриття переговорних позицій (chapters), долучення до єдиного ринку та чотирьох свобод і лише тоді членство.
Крім того, вже на етапі переговорів Україна та ЄС зможуть спільно подумати про креативні взаємно прийнятні рішення щодо поступової інституційної інтеграції. Наприклад, голос України у Раді ЄС може враховуватися при кваліфікаційній більшості, але Україна утримуватиметься від накладання одноосібного вето тощо.
У Києві усвідомлюють необхідність реформування способу ухвалення рішень у ЄС – одна країна не може підривати єдність більшості держав-членів. У цьому випадку Україна союзник більшості країн ЄС, а не опонент. ЄС не повинен переносити свій негативний досвід із Угорщиною на Україну: це підриватиме довіру до ЄС як до нормативної сили, як до об’єднання, яке керується у своїй політиці цінностями й правилами.
Реформування – це складний процес: завжди будуть країни, які стають прикладом впровадження змін, а будуть країни, що демонструють певний регрес. Сильне громадянське суспільство України, яке завжди було союзником ЄС в просуванні реформаторського порядку денного, робитиме все можливе, аби Україна належала до табору з незворотніми успіхами в ключових сферах.
Важливе уточнення: Україна вже не раз доводила, що є командним гравцем. Навіть не маючи європейської перспективи і не будучи кандидатом на членство в ЄС, Україна в минулому році приєдналась до 93,27% заяв Європейського Союзу щодо міжнародних подій та підходів до їх врегулювання.
№2 Скептики в ЄС кажуть: «Статус кандидата в ЄС для України – несправедливо щодо Західних Балкан, які вже набагато довше в процесі інтеграції в ЄС. Кожен великий крок щодо України має супроводжуватись великим кроком щодо країн Західних Балкан».
Українці відповідають: «Статус кандидата для України дасть новий імпульс політиці розширення: з одного боку підштовхне ЄС до проведення реформи ухвалення рішень, яка частково блокує діалог ЄС-Західні Балкани, з іншого -країни-кандидати до проведення внутрішніх реформ за змагальним принципом».
По-перше, отримавши статус кандидата на членство в ЄС, Україна не випередить країни Західних Балкан, які вже тривалий час мають цей статус (Північна Македонія – з 2005 року, Чорногорія – з 2010, Сербія – з 2012, Албанія – з 2014), користуються його перевагами (зокрема, фінансовим інструментом передвступної підтримки IPA), а деякі вже навіть почали переговори про вступ. Отримавши статус кандидата, Україна стане лише на перший щабель, який країни Західних Балкан вже пройшли.
По-друге, несправедливо робити Україну заручницею діалогу ЄС-Західні Балкани, який зайшов у глухий кут через: 1) політичні суперечності між державами-членами та державами-кандидатами (Північна Македонія-Болгарія), 2) відсутність внутрішньої реформи ЄС (головна перепона для Чорногорії, яка вже готова до вступу), 3) повільний темп впровадження реформ в країнах-кандидатах.
«Вступ є і залишається процесом (…), заснованим на прогресі, досягнутому кожною країною. Країни можуть наздогнати або перегнати одна одну залежно від досягнутого прогресу», – йдеться у повідомленні Європейської Комісії 2018 року щодо євроінтеграції Західних Балкан. Тож справедливо пов’язувати прогрес України із її поступом в імплементації реформ, а не з прогресом інших країн-кандидатів. Показовий приклад із історії ЄС: Фінляндія подала заявку на членство пізніше за Кіпр (1992 проти 1990 року), однак вступила до ЄС раніше: разом із Австрією та Швецією у 1995 році, тоді як Кіпр – разом із Естонією, Латвією, Польщею та іншими у 2004 році. Тож термін подання заявки не завжди визначає хвилю розширення та черговість вступу.
Наостанок, статус кандидата для України дасть новий імпульс політиці розширення і спрятиме імплементації реформ не тільки в Україні, але і в країнах Західних Балкан за змагальним принципом. А щойно ЄС проведе внутрішню реформу, діалог із країнами Західних Балкан буде розблоковано.
№3 Скептики в ЄС кажуть: «Україна не готова до кандидатства. Для такого кроку Україна має продемонструвати більше прогресу у питаннях боротьби з корупцією та реформі верховенства права».
Українці відповідають: «Україна не готова до членства в ЄС, але вона цілком кваліфікована для отримання статусу кандидата. Україна відповідає базовим Копенгагенським критеріям, а рівень її інтеграції з ЄС вже на сьогодні є глибшим, аніж в переважної більшості країн на момент їх отримання такого статусу (Туреччина на момент надання їй статусу кандидата в 1999 році взагалі ще мала смертну кару)».
Незважаючи на повномасштабну російську агресію, українські державні інституції показали стійкість і спроможність працювати навіть у воєнний час. Усі останні вибори в Україні були демократичними – і це підтверджують звіти міжнародних організацій (БДІПЛ/ ОБСЄ). Це є свідченням того, що Україна відповідає базовим Копенгагенським політичним критеріям – вона прагне розвивати свою демократію згідно з правилами і цінностями ЄС.
Європейська інтеграція розпочалась в Україні задовго до подання заявки на членство в ЄС. Київ офіційно розпочав наближення (апроксимацію) свого законодавства до законодавчого доробку ЄС понад двадцять років тому. Починаючи з 2014 року, Україна впроваджувала Угоду про асоціацію, що передбачає до 90% інтеграцію до єдиного ринку ЄС в економічній та торговельних частинах. Україна вже виконала 63% зобов’язань у рамках цієї угоди.
Завдяки іншому документу, спрямованому на європейську інтеграцію, – Плану візової лібералізації з ЄС українці змогли запустити незалежні інституції для боротьби з корупцією (зокрема, Національне антикорупційне бюро, Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру і Національну агенцію із запобігання корупції). Також було запроваджено одну з найбільш деталізованих систем електронного декларування державних службовців у світі, яка зараз уже налічує декілька мільйонів декларацій держслужбовців і дозволяє державним інституціям і незалежним розслідувачам ефективно виявляти корупційну діяльність. Ще одне визнане досягнення – створення автоматичної електронної системи публічних закупівель ProZorro, яка за п’ять років існування зекономила державному бюджету України 150 млрд грн (близько 5 млрд євро).
У 2019 році у рамках судової реформи в Україні було сформовано Вищий антикорупційний суд за унікальним принципом – вирішальний голос у відборі кандидатів було надано комісії з незалежних міжнародних експертів. Із 38 суддів, які були відібрані до суду з 343 кандидатів, не було жодного, до якого були б серйозні претензії у профільних громадських організацій. На сьогодні суд уже ухвалив 70 обвинувальних вироків у справах топ-корупції щодо суддів, прокурорів, заступників міністрів, депутатів і керівників держпідприємств. У 2021 році цей підхід був поширений на всю судову систему, і головний суддівський орган – Вища рада правосуддя – був майже повністю очищений від старих недоброчесних членів. Прямо зараз, попри війну, тривають конкурси на зайняття вакантних посад у ВРП, вирішальний голос у яких також матимуть незалежні іноземні екcперти.
Україна довела, що спроможна пришвидшеними темпами та навіть в кризових умовах інтегруватись до ЄС секторально. Навіть в умовах військової агресії Україна змогла інтегрувати свою об’єднану енергетичну мережу до загальноєвропейської енергомережі ENTSO-E лише після першого тесту.
Українці самі зацікавлені в підході, який передбачає приєднання до ЄС на основі відповідних досягнень (merit based approach). Україна готова виконати всі необхідні передумови, пройти всі належні етапи, аби зрештою добитися головної цілі – членства. До речі, більше 200 неурядових організацій України, в тому числі й ті, які просувають антикорупційну і судову реформу, підтримують надання країні кандидатського статусу вже на Європейській Раді 23-24 червня, оскільки таке рішення сприятиме подальшим успіхам у згаданих сферах.
№4 Скептики в ЄС кажуть: «Важливо уникнути політизації процесу – має бути чітке дотримання всіх процедур та правил ЄС щодо розширення».
Українці відповідають: «Україна готова пройти через усі етапи для набуття членства в ЄС. Про жодні шляхи навпростець не йдеться».
Українська сторона поважає процедури розширення ЄС, вже їх виконує та готова виконувати надалі. Так, Україна подала заявку на членство в ЄС, заповнила в рекордні терміни опитувальник Європейської комісії, очікує її висновок. Українська сторона свідома того, через які наступні етапи набуття членства їй потрібно буде пройти, і готова до цього – про це публічно заявляли уповноважені з питань європейської інтеграції представники уряду та парламенту.
Водночас, говорячи на початку повномасштабного російського вторгнення про швидку процедуру вступу в ЄС (fast-track), українські можновладці мали на увазі не «перестрибування» через певні етапи, а готовність України швидко та ефективно рухатись до членства в межах усталених процедур.
№5 Скептики в ЄС кажуть: «Надання кандидатського статусу Україні ще більше спровокує Путіна і не сприятиме вирішенню конфлікту з Росією».
Українці відповідають: «Якраз невизначеність щодо майбутнього України дозволяє Путіну мріяти про окупацію нашої держави та мотивує для продовження війни з надією».
У 2014 році Україна прагнула дипломатичного діалогу з Росією, але у підсумку де-факто втратила контроль над Кримом і частину районів на Сході держави. Своє президентство Володимир Зеленський починав так само з низки компромісних рішень: він пішов на поступки в рамках мінських домовленостей (погодився на «формулу Штайнмаєра»), ініціював одностороннє відведення українських військ у червні 2019 року на Донбасі, уникав слів «агресор» та «окупація». Під час переговорів із росіянами у Стамбулі 29 березня Україна повідомила про готовність відмовитися від свого стратегічного курсу на НАТО. У відповідь Росія розпочала потужний військовий наступ на сході України. Політика «непровокування» призводила у випадку з Владіміром Путіним до зворотного ефекту – до більшої агресії і до більших експансіоністських рішень Росії.
У 2008 році країни НАТО відмовили Україні і Грузії в наданні Плану дій щодо членства. У підсумку – Росія напала на Грузію у серпні того ж року. У 2014 році країни Заходу відмовилися від жорстких санкцій, обравши шлях замирювання російського керівництва. Як наслідок – повномасштабна війна Росії проти України. Лише абсолютна стратегічна визначеність і рішучість Європейського Союзу щодо України призведе до припинення реваншистської політики Кремля. Надання Україні кандидатського статусу буде сигналом Росії: Україна – не сама; бажання українського народу щодо європейської інтеграції підтримали 27 країн-членів ЄС. Відмова українцям, навпаки, стане історичною помилкою, що лише підсилить мілітаристські апетити Москви.
Політика «не провокувати Путіна», яку багато років сповідували у багатьох світових столицях, виявилась абсолютно неефективною і насправді спровокувала повномасштабну війну. Настав час спробувати інші підходи, без половинчастих рішень щодо України.
Відмова ЄС надати Україні статус кандидата використовуватиметься Кремлем як аргумент у пропагандистській війні, аби посіяти розчарування і зневіру серед українців. Кандидатський статус, між тим, посилюватиме переговорні позиції України, адже Росія отримає чіткий сигнал про стратегічний вибір України і ЄС. Відмова ж, навпаки, послабить Україну – продемонструє фактичне право вето Москви на рішення ЄС.
№6 Скептики в ЄС кажуть: «Питання кандидатства для України не сприяє єдності ЄС, яка вже й так надколота питанням запровадження нафтового ембарго щодо РФ».
Українці відповідають: «Суспільства абсолютної більшості країн-членів ЄС прихильно ставляться до України в ЄС у майбутньому. Тому лідери країн ЄС просто мають легітимізувати суспільні очікування своїх співгромадян».
71% опитаних громадян у країнах-членах ЄС вважають, що Україна є частиною європейської родини. 66% респондентів відповіли, що Україна може приєднатися до ЄС, якщо буде до цього готовою. У Німеччині цей показник становить 61%; у Франції – 56%; у Нідерландах – 62%. До речі, Європейський Парламент, який представляє інтереси близько 500 мільйонів громадян країн ЄС, безпрецедентною більшістю підтримав резолюцію про надання кандидатського статусу Україні ще 1 березня – 637 європейських парламентарів із 705 проголосувало «за».
Якраз ненадання Україні кандидатського статусу роз’єднуватиме європейців: показуватиме, що політики в ЄС діють недемократично і не дослухаються до своїх громадян. Лідери в ЄС стоятимуть перед загрозою масованої критики зі сторони своїх же громадян, світової преси. Канцлер Німеччини Олаф Шольц, який, з точки зору німецького суспільства, діяв повільно і нерішуче в питанні надання озброєння Україні , став об’єктом шквалу критики, а Соціал-демократична партія почала втрачати електорально. Цікаво, що саме серед виборців німецьких соціал-демократів, яких і представляє Шольц, спостерігається найбільший рівень підтримки майбутнього членства України в ЄС – в опозиційних християнських демократів цей показник трохи менший (79% проти 71%).
Брак ясності щодо майбутнього України призводитиме до того, що Росія буде продовжувати підривати європейську єдність, використовуючи інструменти гібридної війни, як вона це вже робила в ЄС раніше: кібератаки на органи влади (Естонія, 2007; Німеччина, 2015); втручання в політичні процеси Німеччини через дезінформаційні атаки — так звана «справа Лізи» (2016); втручання у вибори президента Франції (2017); убивства або замахи на громадян у Великій Британії (2006; 2018); вибухи на складах боєприпасів у Чехії (2014).