80 РОКІВ ТРАГЕДІЇ БАБИНОГО ЯРУ

29 вересня 2021 року Україна та весь світ вшановуватимуть пам’ять жертв, що були вбиті фашистами в урочищі Бабин Яр. Те, що відбулося рівно 80 років на північно-західній околиці Києва, увійшло в історію як одна з наймасовіших акцій знищення мирного населення в ході Другої світової війни.

У неділю 29 вересня з 8-ї ранку понад 30 тисяч євреїв під загрозою розстрілу та під приводом безпечної евакуації почали зібратись на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова м.Києва. Після реєстрації їх невеликими групами почали конвоювати від Лук’янівської площі по вулиці Мельникова до вулиці Табірної. Тут у них відбирали гроші, коштовності та документи.

Розстріли відбувалися на майже півкілометровому відтинку Бабиного Яру, що закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». Людей, по 30-40 осіб змушували роздягатися догола і спускатися до яру, де клали долілиць, а вздовж рядів ішла зондеркоманда й убивала їх пострілами в потилицю.  Того дня цією «Дорогою смерті» пройшли понад 20 тисяч євреїв.

Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вулиці Табірній і вбили наступної доби. Потім німецькі сапери підірвали схили, щоб засипати тіла, а військовополонених змусили вирівняти дно яру.

Про продовження розстрілів у Бабиному Яру свідчать німецькі документи. Так у «Донесенні про події в СРСР» від 2 жовтня 1941-го сказано: «Зондеркоманда 4-а в співпраці зі штабом групи і двома командами поліційного полку «Південь» 29 і 30 вересня 1941 року стратила в Києві 33771 єврея». У «Донесенні про події в СРСР» від 12 жовтня повідомлялося: «Загальне число страчених зондеркомандою 4-а тепер перевищило 51000».

Втім, із середини жовтня цього ж року у Бабиному Яру та на його околицях починаються спеціальні акції, під час яких розстрілюють не лище євреїв і ромів (знищено п’ять циганських таборів), а також партійних та радянських активістів, підпільників, моряків Дніпровського загону Пінської військової флотилії, заручників, психічно хворих, «саботажників», порушників комендантської години та тих, хто чимось не догодив владі «вищої раси», яка будувала свій «арійський світ». Тут обірвалися і життя 621 члена Організації українських націоналістів, серед яких була й українська поетеса Олена Теліга.

Згідно з німецькими документами, масові розстріли у Бабиному Яр та розташованому поруч з ним Сирецькому концтаборі безперервно провадилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації. Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а 6-го до Києва увійшла Червона армія.

Загалом, за оцінками дослідників, тут знищено до 200 тисяч осіб.

Залишаючи Київ, нацисти намагалися приховати сліди своїх злочинів – навіть вони розуміли, що за вчинене звірство їх чекає неминуча кара. На Нюрнберзькому процесі 1947 року штандартенфюрер Пауль Блобель, який керував стратами у Києві в 1941-у та наглядав і за спаленням останків жертв у 1943-у розповідав: «Під час мого візиту в серпні я особисто спостерігав за спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була близько 55 м довжиною, 3 м шириною і 2,5 м глибиною. Після того як верхній шар був знятий, трупи облили горючим матеріалом і підпалили. Минуло близько двох днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився, що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була засипана, і так майже всі сліди були заметені».

Із 18 серпня 1943-го тут почали будувати печі з огорожі Лук’янівського та надгробків Єврейського кладовищ, у яких спалювали викопані з місць масових розстрілів трупи. В одній такій печі за раз спопеляли до 2000 тіл. Усі ці злочини коїлися таємно: територію Бабиного Яру оголосили забороненою зоною, обгородили й засадили деревами. Але сморід і дим розносилися по Києву далеко за межами яру.

До кінця вересня 1943-го майже всі тіла розстріляних були спалені, а в’язні заклали останню піч — для себе. У ніч на 29 вересня мешканцям однієї із землянок вдалось вирвалися на волю. Згодом саме свідчення цих двох десятків уцілілих дали можливість відтворити історію знищення тіл у Бабиному Яру.

У повоєнний час над причетними до вбивств у Бабиному Яру відбулися судові процеси: воєнний комендант Києва у 1941-1942 роках генерал-майор Курт Еберхард, який віддав наказ про масові розстріли цивільного населення, покінчив з собою у Штутгартській в’язниці 8 вересня 1947-го, не дочекавшись вироку; бригадефюрер СС Отто Раш, який командував зондеркомандою, що розстрілювала євреїв, теж помер в камері 1 листопада 1948 року; командир підрозділу штандартенфюрер СС Пауль Блобель був засуджений американським військовим судом до страти і 7 червня 1951-го повішений у Ландсберзькій тюрмі у Баварії.

Однак історія Бабиного Яру мала продовження і в радянські часи, коли радянська влада намагалась знищити память про тисячі жертв єврейського населення, десятиліттями забороняючи навіть говорити про це. Після війни там влаштували сміттєзвалище. Пізніше урочище, де розстрілювали людей, почали заповнювати рідкими відходами цегельного заводу. Але навесні 1961 року дамбу прорвало. І чотириметрова хвиля бруду ринула вниз на Куренівку – житловий район Києва. За різними даними, загинули від 145 до 1,5 тисячі киян. Люди називали це помстою Бабиного Яру. Приголомшений Еммануїл (Амік) Діамант, який зумів зберегти світлини тогочасного Бабиного Яру, згадував: “Це було переоране місиво людських кісток і грунту. Сліди машин, які розрівнювали, розбирали, перевозили, знищували Бабин Яр”.

Вже до 1966 рік урочище повністю засипали, а повз нього проклали шосе. Занедбане староєврейське та караїмське кладовища ‒ київська влада знищила. Там запланували радіотелевізійний комплекс. Ще одну ділянку відвели для будівництва спортивного корпусу з басейном. 

Однак, всупереч радянській політиці, на 25-річчя трагедії Бабиного Яру, єврейські активісти вперше вийшли на пам’ятний мітинг. До них долучились і українські діячі. Письменник Іван Дзюба, який після цього остаточно потрапив у немилість до влади, сказав тоді: «Є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово є безсилим і про які більше скаже мовчання – велике мовчання тисяч людей. Однак мовчання багато говорить там, де вже сказано все, що можна сказати. Коли ж сказано ще далеко не все, коли ще нічого не сказано, – тоді мовчання стає спільником неправди і несвободи”.

У 2015 році президент Міжнародного освенцимського комітету Роман Кент сформулював 11-у заповідь, яка є квінтесенцією страшного досвіду Голокосту. Вона звучить так: “Не будь байдужим!”.

Те, що пам’ять про трагедію Бабиного Яру в незалежній Україні вшановується на державному рівні, є найкрасномовнішим свідченням того, що для колективної пам’яті народу подібні скорботні події не мають термінів давності, як живим є біль втрати за кожним, хто пройшов дорогою смерті й поліг у братській могилі Бабиного Яру.

Ярослава РІЗНИКОВА

Член НСЖУ, лауреат літературних

премій ім.Г.Сковороди та І.Франка